Себастьян Крэмер - Пісні любові твоїй тітці

Я думаю про твою тітку, / не пам'ятаю, коли я так палав. / Це не в моєму стилі, / але Хільдегард …

Добре питання - звідки Себастьян Крэмер знає твою тітку. І якщо він її знає, чому він саме їй присвячує пісні любові - можливо, ще краще питання. У тебе немає тітки? Або вона недавно померла? Ну, це принаймні пояснило б розпач, що звучить з деяких цих творів, безпоміч, меланхолію. Або абсурдний гумор, який Крэмер, здається, не планує - він обрушується на нас як доля, коли ми вже перестали вірити, що це можливо.

Ці шансони не хочуть "ободрювати", у них немає гасел або навіть рекомендацій щодо створення кращого світу. Тут немає цілеспрямованої критики існуючого стану. Але спроба знайти й звільнити біль, який слухач ретельно упаковує, тому що він належить до небагатьох, що серед його особистого зомбі-апокаліпсису все ще вказують йому на його власну живість. Дивна красота віршів і гармоній Крэмера перебуває в союзі з цим болем. І з твоєю тіткою …